Він прагнув зробити все, щоб бути гордістю для родини: Сімба навіки в строю – спогади про мінометника бригади «Лють» з Вінниччини Миколу Степанюка
До повномасштабного вторгнення Микола працював оперативником в поліції Козятина. Коли була створена ОШБ НПУ «Лють», одразу приєднався й пішов захищати країну. Його серце зупинилося 8 серпня 2024 року в лікарні від тяжкого поранення в голову, отриманого за три дні до цього під час бойових дій на Покровському напрямку Донеччини. Захиснику було 26 років. Степанюк не боявся брати на себе відповідальність, умів знаходити підхід до різних людей і, якщо потрібно, допомогти. У нього залишились батьки, сестра, дружина та син, якому на момент загибелі тата було 3 рочки.
ВІД МРІЇ ДО ПОКЛИКАННЯ
Микола Степанюк народився 19 травня 1998 року в селі Великі Кутища Вінницької області. Через декілька років переїхав з родиною в село Молотківці, де хлопець пішов до школи. Займався футболом, важкою атлетикою, туризмом та гирьовим спортом. Брав участь у численних змаганнях й часто перемагав на обласному та всеукраїнському рівнях.
Батько, Руслан Сергійович, з теплом згадує, що з сином не пропускали жодних футбольних матчів, тому що були затятими вболівальниками. А ще разом об’їздили чи не всю Україну в туристичних походах.
З дитинства Коля хотів бути поліцейським, тож, здобувши середню освіту, вступив в омріяну Національну академію внутрішніх справ. Згодом працював оперуповноваженим в місті Козятин, мав звання старшого лейтенанта.
Те, що син буде служити в поліції, мати, Олена Валентинівна, знала ще під час вагітності. Так сталося, що, коли вона з чоловіком поспішали в пологовий, їх зупинив наряд правоохоронців. А, дізнавшись, що в авто їде породілля, побажали: якщо народиться хлопчик, то нехай стане поліцейським.
Для Анастасії брат – це захист і опора. «Микола був для мене прикладом. Позитивний, надзвичайно енергійний, запальний, товариський, відкритий до спілкування. Всі, хто його знали, казали, що «Коля – людина для людей». Я знала, якщо у мене буде проблема, він точно її вирішить», – розповідає дівчина.
Степанюк був одружений і з дружиною Ілоною вони виховували синочка Марка. Микола дуже чекав на появу дитини і вважав її своїм стимулом до життя.
Ілона пригадує, як усе починалося: вона працювала в місцевому магазині, коли туди завітав Коля й попросив відео з камер спостереження – розслідував крадіжку. Так вони й познайомилися, потім почали зустрічатися, а вже за пів року хлопець зробив їй пропозицію. З появою сина перевернувся увесь його світ.
Завжди говорив, що «мій синулька – це єдине найрідніше, заради чого я можу вмерти», – каже зі сльозами на очах Анастасія.
ЧИЯ СИЛА, ТОГО Й ВОЛЯ
Восени 2022-го у складі зведеного загону правоохоронців поліцейський вирушив на Харківщину на деокуповані території. Побачене там змінило його ставлення до війни назавжди.
«Я там бачив страждання людей. Я не можу і не хочу чекати, поки прийде якийсь окупант, знущатиметься з моєї дружини, вбиватиме мою дитину і катуватиме моїх батьків. Я мушу йти, щоб вас захистити», – переповідає слова сина Олена Валентинівна.
Тож після створення штурмового полку «Цунамі» бригади Нацполіції «Лють» Микола подав документи на вступ до підрозділу. Там він був мінометником. Озвучити своє рішення родині вирішив вже, як підписав контракт, зібравши всіх в урочистій обстановці у ресторані.
ШЛЯХ ВОЇНА В БРИГАДІ «ЛЮТЬ»
У полку боєць мав псевдо Сімба.
«Він якось сказав своєму командирові: «Я буду король лев, бо я хоробрий і мужній». А командир відповів з посмішкою: «До короля тобі ще треба трохи дорости, тому будеш Сімба – син короля»», – ділиться спогадами сестра захисника.
Коли мати з новин дізнавалася про важкі ситуації на фронті, у своїй манері Степанюк їй відповідав: «Валентинівно, не парся, все в мене добре, ми вже звідти вийшли».
Навіть на війні він залишався тим самим Степанюком: із гумором, любов’ю до своїх і звичкою робити все якнайкраще. Незадовго до поранення Микола вперше за довгий час зізнався матері: «Мам, я дуже втомився. Я так хочу відпочити». Півтора року перед тим він майже не скаржився і постійно повторював, що все добре.
А приблизно за два тижні до загибелі під час відеодзвінка покликав чоловіка Анастасії й сказав йому: «Ти маєш охороняти нашу сім’ю». «Я не знаю, чи він щось відчував, – розмірковує сестра. – Але мені здається, що він просто знав».
За кілька годин до трагедії Коля написав Ілоні повідомлення: «Я дуже сильно тебе кохаю». Це були його останні слова їй, потім зв’язок із ним зник.
ЦІНА СВОБОДИ
5 серпня 2024 рік, Покровський напрямок, 15:00 – надходить команда до виконання бойового завдання. Задача мінометного розрахунку, до складу якого входить Сімба, знищити польові фортифікаційні споруди, озброєння та техніку ворога, що закріпився в окопах і траншеях поблизу населеного пункту Птиче. Степанюк заряджає міномет та готовий за командою здійснити вогневе ураження визначеної цілі. Але першими вогонь відкривають російські війська. Противник розпочинає потужний артилерійський обстріл – відбувається пряме влучання у розташування міномета. Поліцейські, які перебувають поруч, отримують поранення різного ступеня тяжкості. Микола – тяжке, він без свідомості. Бійці під обстрілами намагаються хоч якось стабілізувати його стан.
Серед поранених – побратим Степанюка на псевдо Мисливець. Воїн розповідає, що разом вони були у найважчих моментах на передовій. Проте завжди було місце гумору – Коля міг влучно пожартувати у напруженій ситуації та вмів підбадьорити в тяжку хвилину. А ще готував для всіх хлопців вишукані страви. Після повернень з «виходів» всі вже дуже чекали на черговий кулінарний шедевр від Степанюка. Ще один побратим – Ахіллес, у спогадах про Миколу говорить, що той був душею компанії та мав власну принципову думку, за що його й поважали. А ще мріяв приїхати з ротації й відправитися з дружиною та сином на море.
СЕРЦЕ БРОНІ
Після евакуації Сімбу доставляють в лікарню.
Олена Валентинівна пригадує, що, коли нарешті побачила сина та взялася за його холодну руку, після її дотику Коля увесь поступово ставав теплішими, ніби повертався до життя, тому з’явилася надія. Лікарі боролися за нього кілька днів, а рідні молилися й вірили, що Степанюк, як завжди, знову впорається з цією ситуацією. Однак поранення виявилося занадто тяжким. 8 серпня перестало битися серце, яке було бронею для всієї родини.
Миколу поховали в селі Безіменне на Вінниччині. Класний керівник Миколи, Ярослав Янчук, часто відвідує його могилу, бо не просто навчав хлопця захисту України – вони були друзями. Ярослав каже, що його предмет учень знав на відмінно та із сумом додає: «Пишаюсь, що знав його особисто, що він виріс справжнім Героєм».
Після загибелі про Колю рідним почали розказувати побратими. Сімбі багато хто дякував за життя – це одне з найцінніших свідчень того, яким він був воїном.
Для матері пам’ять про сина давно стала частиною щоденного життя. Вона їздить його автомобілем і подумки розмовляє з ним: «Так, Степанюк, ми поїхали. Щасливої нам дороги». В батьківському саду ростуть його троянди, посаджені для мами. Сестра не знімає підвіску з маленьким дерев’яним сердечком, яке брат зробив для неї ще під час навчання в академії.
Степанюк ось-ось мав повернутися з ротації. В їхній з дружиною квартирі саме завершувався ремонт й не раз він казав рідним, що неймовірно хоче нарешті відчути запах усього нового – їхнього спільного дому, нового життя. Не встиг…
Дружина зізнається, що найбільше шкодує про одне – доля дала їм так мало часу бути щасливими. Марку було лише три рочки, коли він втратив тата, але навіть у такому віці хлопчик добре його пам’ятає. Ілона постійно показує синові фотографії та відео батька, щоб той ріс із пам’яттю про нього, знав його голос, усмішку, погляд. Дівчина говорить, що не має права бути слабкою – заради свого сина, маленької копії її коханого. Коля приходить до неї уві сні, і вона знову може обійняти його хоча б там. І коли крізь сльози запитує: «Як ми тепер будемо?», він відповідає лише одне слово: «Зможеш». І, мабуть, саме заради цього слова вона щоранку знаходить у собі сили жити далі.
У снах він часто приходить і до матері, і до сестри. Звертається, як за життя: «Валентинівно, привіт», «Пампушко (так він кликав сестричку), що ти таке видумала – я живий, ви просто мене не бачите».
На фасаді поліції Козятина встановлена меморіальна дошка на честь Миколи Степанюка. Колега, Олександр Баліцький, наголошує, що Миколу усі пам’ятають й іноді здається, ніби він досі щодня зустрічає їх та проводжає з роботи.
У рідному селі на пам’ятній дошці, на Алеях Слави – його світлина серед портретів інших полеглих Героїв. Громада шанує своїх синів, які віддали найдорожче за Україну.
Коля прожив 26 років. За цей час він встиг стати сином, братом, чоловіком, батьком, поліцейським і воїном. Для родини він назавжди залишився Колюньою, для побратимів – Сімбою, для сина, який дедалі більше стає схожим на тата – батьком, який хотів бути його гордістю.
За відданість Батьківщині та героїзм Микола Степанюк посмертно нагороджений відзнакою Президента України орденом «За мужність» III ступеня та почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Хрест Хоробрих». Також посмертно йому присвоєно спеціальне звання «капітан поліції».
