Іван Вигівський: у кожного українця є свій спогад про лютий 2022-го. Своя історія. Про тривогу, що розбудила вночі. Про перший вибух. Про дзвінок рідним «Ти як?»

Війна триває вже четвертий рік. І всі ці роки поліцейські у складі Сил безпеки та оборони стоять там, де найважче. На передовій і в тилу. Під обстрілами й у темних під’їздах прифронтових міст. На блокпостах і під час евакуації.

Бойові бригади Нацполіції «Лють» і «Хижак», стрілецькі батальйони, бійці КОРДу. Слідчі й оперативники, офіцери громад і патрульні поліцейські, штурмовики й розвідники, оператори БпЛА та мінометники, снайпери, вибухотехніки, бойові медики, і ще десятки професіоналів своєї справи. Наші колеги. Наші друзі.

Це сотні історій наших захисників та захисниць. Це про силу, мужність і надлюдські здібності. Вони сміливі. Вони втомлюються. Вони сумують за родинами. Але щоразу знову виходять у стрій.

Серед нас - ветерани, які після поранень повернулися служити, бо навіть переживши найстрашніше, вони залишаються вірними присязі.

Є й інші історії. Ті, що болять найбільше. Імена, які ми згадуємо у хвилину мовчання. Кожна втрата - порожнє місце в строю. Це сльози рідних. Це спільний біль усієї поліцейської родини.

Сьогодні лише слова вдячності.

Тим, хто тримає фронт.

Тим, хто захищає тил.

Тим, хто вже ніколи не повернеться…